Учора, 10 липня, в каплиці Архиєпархії УГКЦ відбувся захід-реквієм «Посвіт пам’яті». Його приурочили до Дня вшанування загиблих медиків, який в Україні відзначають саме цього дня.
Під час заходу згадали медиків, які загинули, рятуючи інших. Отець наголосив, що робота медиків на передовій — це не про героїзм і не про виконання обов’язку. Це прояв глибокої любові та самопожертви. Він пригадав розмови з тими, хто працює в стабілізаційних пунктах.
За його словами, ці люди ніколи не рахують, скільком допомогли, і не ставлять собі запитання «для чого». Вони просто діють, коли потрібні.
«Їхнє основне завдання — бути корисними в ту хвилину, коли вони потрібні. І це є надзвичайна посвята. Посвята, з якої медики, санітари, волонтери, парамедики, водії швидких служать на передовій, з якою вони жертвуються і готові жертвуватися до останнього, а навіть до останнього віку», – додає отець.
Ректор ІФНМУ Роман Яцишин підкреслив, що війна змінила долі медиків, які взяли на себе надлюдське навантаження.
«Вони стали більше, напевно, воїнами, ніж медиками. Чому воїнами? Бо вони боролися проти найгіршого воїна — проти смерті. І якщо смерть невидима, то є ворог, який видимий. І хтось бореться зі зброєю, а вони боролися серцем. Вони боролися тим, що в них виховали ви», – каже Роман Яцишин.
Мати загиблого Юрія Чопика розповіла, що її син не був медиком за фахом, але з 2008 року викладав тим, які потім стали військовими медиками. Вона подякувала всім, хто не забуває про нього і підтримує її з чоловіком. Жінка наголосила, що їхнє головне завдання сьогодні — зберегти памʼять про сина.
«Я намагаюся з усіх площадок кричати, кричати на весь світ, що цей світ, який часом закриває очі на нашу боротьбу, живе завдяки таким, як мій Юрко та інші загиблі. Бо вони не вибирали, вони прийняли бій заради того, аби ми нині бачили сонце, зустрічали світанки», – додає мати Юрія Чопика.
Захід став даниною пам’яті тим, хто рятував інших ціною власного життя, та нагадав, що медики — це не просто професія.
