1 1 1 1 1 1 1 1 1 1 Рейтинг 4.88 (24 Голосів)

Ювілейний, 75-й, рік одного з найуспішніших медичних вишів України – Івано-Франківського національного медичного університету – створює добру нагоду для чергового переосмислення пройденого шляху. Кореспондент "Галичини" записав роздуми ректора ІФНМУ професора Миколи Рожка, який 35 років свого життя віддав університету.

 

Сьогодні професор Рожко поділиться думками про свій шлях у науковий світ і розважаннями про власний час, розповість про студентське товариство минулого і сьогодення, власні вершини у спорті, наставників, формат своєї наукової школи, досягнення і пріоритети університету, відкриє таємниці успішного менеджера й науковця.

20180616rozhko square

Чарівні миті студентського життя

– Цього року випускники ІФДМІ 1985-го відзначали 35-ліття закінчення навчанняв альма-матер. Які враження, відчуття, спогади зринають у Ваших думках, коли згадуєте ті часи?

– Не відкрию Америки, напевно, для всіх студентів роки навчання найтяжчі і найпрекрасніші. Днями на кафедрі стоматології мої колеги-однокурсники зі світлою ностальгією згадували ті часи. Хоч ми і сьогодні підтримуємо зв'язок, телефонуємо одне одному і переписуємося. Шкодуємо, що зустрічі випускників цього року з відомих причин, на жаль, не відбулося. Чекаємо кращого часу, який летить невблаганно й часто не на нашу користь, а життя чи з нами, чи без нас – триває. Тому щиро усім найперше хочу побажати здоров'я і Божого захисту від пандемії, щоб вона обходила нас стороною.

– Пригадайте друзів і чесноти, які цінували тоді найбільше, перші здобутки, перші вершини, перше кохання ... Чи є хтось із однокурсників, хто і сьогодні з Вами?

– З дружиною Наталею я одружився на підготовчому відділенні і цього року ми відзначали ювілей нашого спільного життєвого шляху довжиною у 40 літ. Доля нам квіти не стелила, часто потрібно були пережити великі труднощі, випробування й виклики, які й сьогодні час від часу до нас навідуються. Вдячний Богові, що в її особі знайшов кохану людину і вірного друга. Щодо друзів, то мудрі люди кажуть, що їх багато не може бути. Згадаю один епізод зі свого життя. Коли молодим вченим захистив докторську дисертацію і швидко піднявся по кар’єрній драбині – став завкафедрою, деканом факультету, головним лікарем нашої стоматологічної поліклініки, – здавалося, що друзів маю сотні! Згодом, коли мене тихенько «попросили» з тих посад, ситуація змінилася і більшість із тих «друзів» при зустрічі переходили на інший бік вулиці... А вірних старих друзів, з якими пройшов більшу частину свідомого життя, мало. Для мене ж найстрашніше – зрада друзів. Сьогодні я ректор, а завтра – ні. Тому вважаю, що головне в житті – завжди залишатись людиною і залишити по собі добрий слід. А для колег-однокурсників Василя Солдатюка, Ганни Кіндрат (тоді Бурячок), Галини Майданської я став ще й науковим керівником.

– Як би Ви означили тогочасний триб буднів студентів, які його ціхи хотіли би бачити в сучасній студентській молоді?

– Кожна епоха має свої виклики, в основі яких – вічне питання стосунків старшого й молодшого поколінь, «батьків і дітей».

Коли я вчився, мої батьки наголошували, що їм було набагато важче, ніж нам. Моє покоління також не байдикувало: ми розвантажували вагони, працювали в студентських будівельних загонах, часто вночі йшли на роботу, щоб заробити на життя. Тепер кажемо, що нам було важче, ніж нашим дітям. Втім, бачу, як важко навчатись сучасному студентству, що власне і є їхньою головною працею. До їх честі, коли я попросив допомогти в ремонті студентських гуртожитків, де вони живуть, частина відгукнулась. Але сьогодні для них виглядає дикістю їхати в студентських загонах у Тюмень чи Узбекистан, як я їздив, щоб дати раду потребам своєї молодої сім’ї... Хоч своє студентське покоління не вважаю кращим за сучасне. А менторське вказування молодим людям, як їм житии, – це швидше невдала спроба прожити за них їхнє життя і, найменше, виглядає несерйозно. Скажу більше. У зв’язку з великими об’ємами інформації і ґрунтовними навчальними програмами, які мають осягти студенти сьогодні, до яких ще додаються різні суспільні перебудови і проблеми, навантаження на психіку в рази серйозніші і важчі, ніж були в минулому. Звісно, що університет має кабінети психологічної адаптації, розвантаження і реабілітації, де студентам надають відповідну допомогу, але проблеми є. Щодо порівняння минулого й сучасного студентства, як на мене, воно у всі віки і роки однакове. Як колись, так і тепер студент завжди голодний, невиспаний, трохи злий на своїх професорів і викладачів, але має прогресивні думки і нові погляди. А щодо моральних чеснот, то вони цінуються високо як у минулому, так і нині: дружба, вірність, порядність, принциповість, готовність прийти на допомогу близьким людям і далеким.

20171122studenty20

– Як вплинув спорт на Ваш вибір нового напряму в житті? За студентський період які головні риси характеру зміг розвинути та які найважливіші вміння та навички лікаря і науковця отримав у виші майбутній ректор?

– По закінченні фізкультурного технікуму простому хлопцеві з села можна було лише мріяти про навчання в медінституті. Так склалася доля, що мені вдалося вступити, чим я завжди дорожив і що цінував. Не останню роль у цьому відіграли серйозні заняття й професійні тренування у великому спорті. Звідки й приніс у своє життя ретельний контроль особистого розпорядку дня. У спорті набув вміння пристосовуватись до більших навантажень, спокійно долати чергові перешкоди, ставити перед собою реалістичні завдання та постійно і часто до крайнього виснаження працювати над їх реалізацією. Загартованість і здобутки, зокрема й майстра спорту та чемпіона України з біатлону, додавали снаги і впевненості в новій сфері інтересів, викликали певне позитивне налаштування до мене як відповідального студента-сім’янина і відомого в краї спортсмена викладачів і професорів медичного вишу. Це допомагало набувати професійних вмінь і навичок як у лікувальній справі, так і в науковій сфері. Ще окремо відзначу, що в моєму житті завжди була відчутна присутність Божої опіки.

Хоч було нелегко, бо панувало переконання, що спортсмени не можуть бути мудрими, тож довелося доводити протилежне. Підкреслю, між іншим, що в біатлоні без чітко вибудуваної стратегії та її дотримання годі сягнути вагомих здобутків. Ніколи не покидав і футболу, де позитивних результатів можна досягти виключно злагодженою командною грою, а стати футболістом так і залишилося моєю нереалізованою мрією… Але склалося так, як склалося: потрібно торувати шлях там, де бачиш реалізацію свого потенціалу і реальну перспективу розвитку. Я вчився добре – лише на п’ятірки. А для цього потрібно було докладати зусиль. І коли мені нині на ректоратах інколи доводиться відраховувати студента за неуспішність чи невідвідування занять, це за межею мого розуміння. Бо я одразу ж згадую свою одногрупницю Олю Білас, яка вступала в медінститут вісім разів, та Юрія Юрійчука, який почав навчатися в 34 роки!..

Коли людина цілеспрямована, докладає зусиль і постійно працює над досягненням поставленої мети, – будь-які перешкоди тимчасові.

– Кого зі своїх наставників у навчанні, науці, спорті згадуєте з особливою теплотою?

– На життєвому шляху кожної людини трапляються постаті, які є добрими вчителями, наставниками, провідниками і в певному сенсі взірцями до наслідування. Мені доля подарувала багато таких світлих людей, які знали свою справу і вміли привити до неї любов та навчити своїх учнів. У спорті це вчитель фізкультури у сільській школі Богдан Андрійович Майданський, у технікумі фізкультури – перший тренер із лижного спорту викладач Володимир Миколайович Чистіков, по закінченні технікуму мною опікувалися майстер спорту з біатлону Іван Бойчук, мій тренер з біатлону Василь Кознієнко. Під час навчання в медичному інституті це насамперед Христина Миколаївна Саєвич, без допомоги й підтримки якої не знаю, як склалася би моя доля; з великим пієтетом згадую проф. Валерія Миколайовича Рижика, який свого часу мені підставив плече; проф. Адольфа Леонтійовича Ясінського, проф. Володимира Миколайовича Торопова і, безумовно, свого наукового керівника, а згодом консультанта проф. Олексія Володимировича Павленка, який розгледів у мені майбутнього науковця. Саме під його орудою на восьмому році по закінченні інституту я зумів захистити докторську дисертацію. Коли захищався в Києві, опонент проф. Джон Васильович Дутко сказав мені важливі слова, які я й тепер час від часу згадую: «Якщо ти захистишся, а ми тобі будемо в цьому сприяти, то не тільки реалізуєш свій потенціал, а й зможеш допомогти багатьом людям». Підсумовуючи, скажу коротко: я завжди з вдячністю згадуватиму цих людей.

– Згадайте кілька веселих історій із буднів студентських будівельних загонів, які добряче потішили і підняли на дусі студентську братію.

– Їх було багато!.. У Ханти-Мансійську невідомо чого і чому поліз я боротись до Ярослава Рошака, тепер доброго лікаря, а тоді доброго борця, який до того ж був від мене вдвічі важчий. Не встиг зорієнтуватись, як він мене взяв на «мельницю» і я опинився ледь не зі зламаною рукою там, де Ярослав і планував. Ця нерівна «боротьба» неймовірно усіх звеселила…Чи інша історія, коли мене, керівника івано-франківського будівельного загону, обрали головою студентського наметового містечка в Тюмені, у якому жило і працювало близько тисячі студентів із різних міст Радянського Союзу. Зауважте, що найбільше говорили не про працьовитість і дружелюбність франківців, а про те, як франківський студент Микола Рожко переміг у змаганні «хто найшвидше з’їсть шоколадку за сто кроків». Такою химерною буває слава… Чи коли «вічно голодні» студенти обміняли мішок цементу на повну мотоциклетну коляску спілих груш і було свято... Згадаю ще одну приємну історію, коли керував будівельним загоном у Донецьку. Тоді за добре й швидко виконану роботу, окрім преміальних, нам дали автобус, щоб ми за 140 кілометрів змогли поїхати на море в Таганрог і там відпочити.

Це все дое й весело, та не треба забувати про персональну відповідальність за ввірених людей. Ти міг поїхати асистентом чи клінічним ординатором, а повернутись ніким. Богу дякувати, в мене в загонах ніхто не хворів, не було нещасних випадків, хоч ми завжди брали акордні роботи, бо хотіли заробити більше коштів, хто для себе, хто для сім’ї. Відповідно й зростав рівень супутніх ризиків…

А загалом будівельні загони були доброю школою життя і давали глибше розуміння взаємодопомоги й солідарності між студентами, як і вищого рівня відповідальності за інших людей.

За плином і плануванням часу

– Поговоримо про особистий час, який, на відміну від усіх титулів, визнань, матеріальних статків та інших бонусів, нам ніхто не зможе ні доточити, ні повернути… З яких пір і як саме плануєте свій час?

– Якось днями пізно увечері прийшов з роботи добряче втомлений, ні з ким із рідних не хочу говорити. Відпочиваю і міркую собі: нещодавно університет гідно пройшов неймовірно складну акредитацію одного з факультетів, вже за новими правилами; Богу дякувати, повернувся в професорський стрій академік Качкан після важкої хвороби; тривають роботи у кожному з 12 об’єктів матеріальної бази нашого університету: зводять будинок і новий корпус на вул. Бандери, ремонтують гуртожитки, роботи в їдальні закінчили, а на кафедрі судової медицини почали, корпус стоматологічного факультету перекриваємо, лабораторії оснащуємо… Університет має 32 корпуси, і на свою голову придбали ще один! А ще зринають на гадку багато інших важливих і дрібніших справ. І скажу щиро, що немає жодного дня, коли б я сховався у якомусь закапелку та відгородився від роботи, не цікавився життям університету. Так, я не марнував часу і встиг багато зробити для людей, але для особистого мого життя він промайнув непомітно. І доходжу висновку, що цей день не повернеться, а їх стає все менше…

Щодо планування, то ще з дитинства батьки заклали: спершу праця, а згодом – відпочинок. Мій дядько казав мені: «Вдумлива праця даремною не буває ніколи». Тобто спершу потрібно поставити перед собою реалістичну мету і не балакати про неї, а постійно й системно працювати над її втіленням. І це найважче. Хоч усі знають, що без спланованої й організованої праці годі сподіватися на вагомі результати.

Окрім спортивних уподобань, я не маю якихось звичок, які б забирали час, тож його і спланувати легше. Тому загальний розпорядок дня не міняється: робочий тиждень присвячений праці з професорсько-викладацьким складом і студентством, адмініструванню, управлінню й розбудові університету; кожну суботу працюю на кафедрі над кандидатськими й докторськими дисертаціями; зранку в неділю займаюсь удома своїми підручниками, а потім їду до сина Сергія на могилу. І так – уже багато десятків років.

20171122studenty04

– З висоти власного багатого досвіду викладача і науковця які вміння наставника в розкритті потенціалу, реалізації талантів і покликання молодої людини вважаєте найпродуктивнішими? До речі, представників якої статі більше у Вашій науковій школі?

– Якщо буду мати вільний час, мабуть, напишу книжку на цю тему. Кожен з науковців, які в мене пройшли підготовку і захистились, залишив слід на моєму серці. І не завжди лагідний. І тут годі дивуватись: усі люди різні, як і ми з вами. Кожен має свої таланти, задатки, переваги, чесноти. Їх потрібно запримітити і витягнути на світ Божий, а для цього маємо тримати відкритим своє серце. Потрібно вірити в них, їм довіряти і направляти, переживати за них і їм співпереживати. Для мене також дуже важливо, щоб вони мені повірили. Окрім ретельної роботи і добросовісного ставлення до праці, нічого не вимагаю від своїх учнів. Так, я вимогливий, але лише в такий спосіб отримуємо результат, якого сподіваємося. Для розкриття потенціалу молодого науковця маємо не шкодувати свого часу і зусиль. Тоді можна очікувати на продовження доброї традиції нашої кафедри: коли нові кандидати й доктори наук приносять мені диплом, збираються колеги-учні, ми робимо кольорову копію і вішаємо її на стіну як чергове підтвердження розвитку нашої наукової школи. Тоді кажу: «Я вам бажаю доброї дороги у вашому житті. Ви вже дійшли до того рівня, коли можете давати собі раду самі». Хоч маємо також пам’ятати крилаті слова, що знайти доброго вчителя важко, а доброго учня – ще важче. Мій вчитель проф. Павленко з цього приводу, з великою часткою чорного гумору, зауважував: «Якщо твій учень тебе нікуди не послав, скажи йому «дякую!»».

Щодо гендерних зауваг, то в пулі 56 науковців школи професора Рожка – від найстарших, моїх однокурсників, і до наймолодших захисників дисертацій, Іри Мойсеєнко і Саші Бульбука, жінки лідирують: 31 представниця прекрасної статі і 24 – чоловічої. А до березня наступного року буде ще більша перевага жіноцтва на три кандидатські!

Наукові школи і нові виклики

– Хто з Ваших однокурсників сягнув висот у лікарській праці та науці? Кілька слів про нові здобутки і в яких напрямах сьогодні проводить дослідження наукова школа проф. Рожка?

– З моїх однокурсників у науці здобутками втішаються доктор наук Роман Левандовський, в якого я мав честь бути опонентом його докторської дисертації і який працює в Коломиї та Чернівцях; троє однокурсників стали кандидатами наук і тепер працюють на кафедрі стоматології в ІФНМУ; багато однокурсників трудяться у стоматологічних поліклініках Івано-Франківська і Львова, а загалом – чи не всі колеги-однокурсники стали відомими й успішними лікарями-стоматологами.

Щодо наукової друкованої продукції. Днями вийшов національний підручник з ортопедичної стоматології і ми готуємо до друку його переклад англійською; з фундаментальних книг – ще до кінця цього року вийде перший том національного підручника зі стоматології англійською. А тепер на нашій кафедрі завершуємо роботу над потужним навчальним посібником для зубних техніків.

Нам також надзвичайно приємно, що спільна науково-дослідна робота трьох кафедр: стоматології, анатомії і фізіології отримала державне фінансування. Зазначу, що наша кафедра – єдина кафедра стоматології в Україні, яка з 2007 року отримує державне фінансування.

Днями я перейшов рубіж у 1000 друкованих праць, про що відзвітував на кафедрі своїм колегам-однодумцям і за що їм подякував, бо я фактично зі всіма маю спільні наукові напрацювання. І, в певному сенсі, цей здобуток – чергове визнання наукової школи та її добре реноме в науковому світі. Щодо пріоритетних інтересів, то віддавна працюємо у трьох напрямах: ортопедична допомога людям похилого віку; вивчення особливостей стоматологічних захворювань наших краян та їх лікування в екологічно забруднених районах Прикарпаття; третій напрям, який отримав державне фінансування, стосуватиметься перегляду фундаментальних складових стоматології, її функцій і змін на сучасному етапі, щоб покращити методи лікування.

– Які ще наукові школи ІФНМУ мають визнання в Україні?

– Окрім стоматологічної, медична сфера Прикарпаття втішається потужними школами терапевтів, морфологів, біохіміків. Детальніше про всі наукові школи зможемо поговорити на початку нового року. Скажу лишень, щоб проводити сучасні ґрунтовні дослідження, команді науковців-медиків, які об’єднані творчою ідеєю, потрібно ще й мати відповідно облаштовані й оснащені новітнім медичним обладнанням приміщення лабораторій. Без такої лабораторії немає науки, на пальцях її не зробиш. Цього року ми пройшли державну акредитацію ще шести лабораторій, а тепер університет працює над створенням ще одної надпотужної сучасної лабораторії гомеостазу.

– 35 років Вашої лікарської, викладацької й наукової праці – це майже половина часу всього існування медичногого вишу в Івано-Франківську. Отож нагадаю: коли Ви стали ректором, ІФНМУ мав 34 млн. боргів, а у звіті ректора за 2019 р. зазначено, що медичний університет використав коштів на суму понад 397 млн гривень. Це приріст коштів вдесятеро за не повних десять років. Розкажіть про команду, яка разом з Вами ділить відповідальність в управлінні закладом. Чи її ядро залишилось незмінним?

– Коли нещодавно перед експертами атестаційної комісії презентував університет, мене запитали: «Де ви берете кошти? Інші виші не можуть собі того дозволити…» На що я відповів: «Наші здобутки і досягнення – наслідок спільних зусиль і роботи усіх працівників колективу університету». Завдяки довірі й підтримці колективу, я з Вченою радою маю право вирішувати, в які напрямки розвитку нашої альма-матер вкладати кошти. Окрім цього, є ще одна важлива складова менеджменту й господарювання, яка всіх об’єднує: на сьогодні ми не скоротили ні преміювання, ні жодної соціальної виплати нашим працівникам, а це 2 350 людей. І це попри вельми складні виклики цього року, включно з реформуванням медичної галузі і пандемії коронавірусу.

Коли мене обрали ректором в 2011 році, новій команді управлінців я сказав, що їм довіряю і хочу, щоб вони працювали на совість. І буду вимагати від них лише максимальної віддачі в роботі. Так і сталося. Щодо ядра команди, то 10 років – великий термін, але більшість із числа перших успішно працює зі мною й сьогодні. А як нам разом стає зовсім кепсько, то я прошу всіх на два дні розійтися. Найважливіше те, що нас об’єднує одна мета - успішний розвиток університету. Який і після нас має бути самодостатнім, боєздатним і знатним. Зазначу, щороку науковці Івано-Франківського національного медичного університету захищають до десяти докторських та близько 40 кандидатських дисертацій. І ми залишаємось лідерами в Україні в плані підтримки творчої молоді, адже в ІФНМУ близько 80 молодих кандидатів наук перебуває на посадах доцентів. У такий спосіб молодь отримує від своїх старших колег можливість реального зростанняу. Адже ми не вічні, а добрі традиції університету маємо передати новій зміні.

– Означте механізм і принципи роботи ректорату, який привів до таких добрих результатів. До речі, запримітив одну характерну рису, яка вирізняє ІФНМУ з-поміж інших вишів Прикарпаття, – високу оперативність засідань вчених рад і ректорату.

– Нам особливо приємно, що цю рису запримітили експерти різнопланових акредитаційних комісій. Вони відзначають гнучкий механізм реагування і високу оперативність нашого колективу на виклики часу, як і його посильну працю на стратегічну перспективу, враховуючи баланс інтересів професорсько-викладацького складу й студентства. А інакше сьогодні не можна. Адже пандемія коронавірусу поставила усіх нас в умови безкомпромісної війни, за яких демагогії немає місця. Разом з тим, університет займається навчальною і науковою роботою та лікувальною справою. Це наш фронт боротьби. Хоч він і дуже ускладнюється за умови, що сьогодні професор не може перебувати в лікарні як лікуючий лікар. Окрім цього, в умовах пандемії щодня потрібно боротись за здоров’я й життя своїх працівників, ми забезпечені всім необхідним в плані тестів і відповідних досліджень.

– Сьогодні ІФНМУ – в числі українських вишів, які перебувають на екстремі розвитку медичної освіти й науки. Як ректор ІФНМУ, що майже десять років на капітанському мостику цього потужного «авіаносця», розкажіть про головні пріоритети університету.

– Вони залишаються незмінними: ґрунтовна розбудова матеріально-технічної бази університету, насамперед наукових баз і лабораторій, розвиток наукових шкіл, створення оптимальних умов для продуктивної роботи працівників та відповідного їх фінансування.

20180302final40

 
Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
4
5
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
21
24
25
28
29
30

ua

virtualnii pac

educ

karta

Biblo ban

arnika