Проста дівчина з непростою долею. Донька емігрантів, мусульманка, яка відстоює свої права на самовизначення. Випускниця Івано-Франківського національного медичного універистету Фара Альзубайді розповіла про свою родину, Батьківщину, та чому вона так полюбила наше місто.

 

Фара народилася й виросла в Дубаї. У місті скляних хмарочосів і нафтових грошей вона буденно ходила до школи й на уроки скрипки. В Дубаї, як я дізналася від Фари, живуть чимало мігрантів, і кожна їхня історія далека від глянцевих картинок цього блискучого міста.

Її мати, до прикладу, донька біженців з Палестини. В середині ХХ століття дідусь і бабуся Фари виїхали з Палестини до Йорданії. Але в самій Йорданії невдовзі стало неспокійно: чергова війна. Із маминих розповідей про своє дитинство Фарі запав у пам’ять образ дівчинки, яка повертається зі школи й раптом чує постріли. Хоче сховатися — і тікає в перше-ліпше приміщення, де наштовхується на голову мертвого чоловіка.

«Я постійно запитую себе: як хтось, хто бачив війну і має такий драматичний досвід, може бути настільки сильною особистістю?», - каже дівчина.

Фара називає свою маму залізною жінкою. Вона часто повертається до історій про неї: «Мама була єдиною людиною з амбіціями в її родині». Але родина не дозволила втілитися всім тим амбіціям. У 20-річному віці її мама знайшла роботу шкільної вчительки в Дубаї і переїхала з Йорданії в Об’єднані Арабські Емірати. У Дубаї зупинятись не планувала, її кликав світ. Але за рік родина їй повідомила: ти заручена. У цей момент, вважає Фара, мама відчула, що її доля зруйнована.

Так розповідає Фара про свою мати: жінку, яка видала чотири поетичні збірки, народила чотирьох синів і одну доньку, і лишилася ув’язненою у своїй же родині, в традиціях і законах релігії та арабського суспільства. Проте дівчина не хотіла, щоб таке сталося і з нею.

Її родина ніколи не була дуже віруючою, хоч і дотримувалася головних вимог ісламу. «Щоб почуватися цілісними, доконаними, в пошуку заспокоєння чи сенсу», — так пояснює дівчина. Її мама пише суфійську містичну поезію, в якій оповідає про любов до Бога. Її донька дозволяє собі те, що в ісламі не дозволено: вона про Бога жартує.

У своєму нотатнику Фара вигадує історію про юні роки Аллаха. Вона уявляє Аллаха підлітком, якого не приймають інші діти. Дитячі травми пояснюють його проблеми з жінками: «В юнацтві його багато разів відкидали. Тож у релігії, яку він створив, Аллах прагне зруйнувати життя жінок».

Дівчаткам у Дубаї змалечку вбивають до голови певні правила. Наприклад, не смійся на вулиці, не дивися на всі боки. Не заговорюй до чоловіків, бо жінка — це причина, чому чоловіки йдуть до пекла.

Цьому її вчили у школі на уроках ісламу. Ці правила обмежували її, доки Фара не вирішила, що не хоче накладати на себе цих рамок. І тоді зрозуміла, що будь-які обмеження та свобода залежать в першу чергу від людини. Не хочеш їх мати — не матимеш.

Можливо, тоді Фара й наважилася їхати кудись на північний захід. Вибір зупинила на Україні, бо один з її братів уже навчався у Донецькому медичному університеті. Вона небагато знала про Україну. Плануючи навчання за кордоном, вона не замислювалася, як нова країна на неї вплине.

У Донецьку дівчина провела два роки, до 2014-го. Її гарні спогади про місто — це осередки зелені в ньому. Про атмосферу в місті та настрої його жителів Фара пригадує, коли б не минала на вулиці п’яниць чи старших людей, завжди могла вирізнити з розмови слова: «Советский Союз», «советские времена», «дружба народов».

Навчальний 2014 рік в університеті закінчився достроково. Студенти поїхали додому, зовсім не маючи певності, що зможуть повернутися до університету.

«День, коли ми поїхали з Донецька, був останнім днем, коли аеропорт працював», — пригадує Фара.

Вони й не повернулися — брат перевів їх навчатися до Івано-Франківська. Їй так хотілося до Львова! Але повернутися до навчання після чотиримісячної перерви хотілося ще більше.

Коли Фара вийшла ввечері з автобуса Київ — Івано-Франківськ, зрозуміла, що це — невелике місто Водночас воно було спокійне і якесь умиротворене. Може, тому що тут було багато зелені. Тепер Фара почувається у Франківську більше вдома, ніж у країні, де народилася.

«Я завжди знала, що Близький Схід — не місце для мене, і люди навколо — не мої люди, а тут — люди інші», - каже дівчина.

Фара мріє займатися нейронауками — бути науковицею або дуже гарним лікарем. Мати змогу зробити щось для людства своїми дослідженнями, бо переконана, що життя — це те, як люди пам’ятають тебе.

А ще вона хоче жити на півночі, десь у Скандинавії, біля прохолодного моря. Можливо, поїде до Швеції. Для цього вивчає німецьку. Фара мріє одного дня привезти до Франківська своїх дітей, щоб навчити їх любити це місце: «Бо воно було добре для мене».

Джерело: Kufer

Пн. Вт. Ср. Чт. Пт. Сб. Нд.
1
2
3
4
9
10
12
17
18
30

ua

virtualnii pac

osvitnii hab

guide

karta

Biblo ban

arnika zyma